Кілька слів про "Пациків" Дністрового (червень 2007)

"Пациків" Дністрового можна прочитати кількаразово, але так і не знати, роман це чи не роман, постмодерний він чи не постмодерний. Це просто історія банди (важких) петеушників часів перебудови та головного героя (він же оповідач, він же тезка автора) - демонстративного гопа Толяна. Перше враження від книги - це найсвіжіша і найвдаліша наша проза року так із 2000-го. Що ж такого є в цьому романі? Спробуймо відповісти на це запитання, проаналізувавши, чого там нема.

По-перше, там нема фантастичних чи виняткових подій. Ба нема навіть середовища для фантастичності - Тернопіль Дністрового дуже далекий від міфотворчих гір Тані Малярчук чи зачарованих Мідних Буків Любка Дереша. Так само головний герой далекий від джерел самореалізації, притаманних героям цих авторів. Реалізм Дністрового, попри стилістичну свіжість і безпосередність, вражає класичним творенням образу пересічної людини, зафіксованої в її статичному ареалі. Цей ареал пасує до героя, як мушля до устриці, і дає більшість ключів до розуміння головного персонажа.

Відповідно - "по-друге" - у творі нема поширеного образу культурного протестанта, ідентичність якого розкривалась би в протистоянні з несумісною культурою. (Сучасний приклад такого протистояння - життя "неформалів" у філістерськи-гопівському оточенні в "Культі" Дереша.) Конфлікт "формальне проти неформального" (чи то пак "мейнстрімове проти субкультурного"), сумлінно діагностований десятками світових прозаїків, так і не з'являється на сторінках "Пациків": агресивно-"пацаняча" ідентичність головного героя не має противаги. Толян мислить себе в середовищі гопів і рідко виходить за межі системи цінностей, властивої для цього середовища. Його контакти з іншими, негопівськими культурами обмежені, а в нечастих випадках взаємодії головний герой ставиться до них пасивно, байдужо-зневажливо. "Неформали" для нього ледве чи існують, а всі симптоми "немейнстрімової" поведінки заходять у глухий кут. "Неформальні" сфери самореалізації (Лянин талант до малювання чи "ідейна" політизованість Борі Гебельса) гідні в кращому разі пасивного визнання, а в гіршому - такого ж пасивного несхвалення. Культурно несхожі на нього люди одне за одним сходять зі сцени роману, лишаючи Толяна в його органічному середовищі, де ще виразнішою стає його особистість. Це замкнене пацаняче мікросуспільство - як препараційний стіл, на якому добре видно демонстрований об'єкт. Для ефективної презентації останнього Анатолій Дністровий обрав засоби, про які йдеться нижче.

Третя річ, непритаманна "Пацикам" - це вставні оповідання і сни, тривалі ретроспективи та дигресії, ці ефективні та поширені засоби літературної побудови. Композиція твору демонстративно проста і підпорядкована сюжетній лінії, викладеній у заголовках частин: "1990. Ходіння стадом" і "Чотири, два, один". Описані події згруповані в цикли, такий собі кругообіг актів і взаємодій головного героя, свідома чи несвідома мандрівка орбітами сім'ї (діалоги з матір'ю та вітчимом), вулиці (пиятика зі "своїми" або конфлікти з "чужими"), школи (перемоги й поразки в училищі), статевості (сексуальна еволюція). Ця розмірена циклічність єднає "Пациків" із методом Гамсуна ("Голод") та Барки ("Жовтий князь"). Витки сюжетної спіралі поступово вужчають, лишаючи головного героя сам-на-сам із власним его - дорослішання тільки оголює самобутність, а разом із тим соціалізацію цього его.

Про мову. Там нема "барокових" синонімічних рядів, які вже стали побратимами цілої когорти постмодерністів, з усіма поколіннями Андруховичів включно. Натомість за оригінальністю та самодостатністю молодіжного сленгу твір Дністрового можна порівняти з "Механічним апельсином" Ентоні Берджеса: цигарка ("труїлка", за Берджесом) стає "штахетою", дівчина ("ципа" чи "мочалка") - "мантелепою" чи "бабаською", голова ("голівер") - "бошкою", міліціонери ("рожі") - "мєнтами". Як і в "Механічному апельсині", підлітковий жаргон в устах оповідача творить автономний світ, але цей світ не герметичний, не ізольований від суспільної системи цінностей. Мова є точкою, де підліткова мікрокультура вливається в культуру суспільства, що існує в добре визначених просторі та часі.

І це - чи не головний raison d'être "Пациків". Бо цим романом Дністровому вдалося зрепрезентувати цілий пласт колективної пам"яті українців і на п'ятнадцять років пізніше ввімкнути на всю гучність жаданівське мотто "ця молодість початку дев'яностих". За художньою переконливістю "Пацики" сягнули в прозі того ж рівня, що й Жаданове "петеу" - в поезії. Це абсолютно класичний твір - і за історичною колоритністю, і - головне - за літературною зрілістю відносно молодого автора. Власне, зрілість для письменника - це коли його чорнило стає проявником, від якого на фотопапері пам'яті з'являються фотографії часу.